ЖЕБРА́К, а́, ч.
1. Людина, яка живе з милостині; старець. Хата, до котрої ми зайшли, то була напіврозвалена — стара кучка, житло старого діда жебрака (Фр., І, 1955, 70); Безногий Шпулька був головою корпорації київських жебраків — це він визначав кому, коли й в якому районі жебрачити (Смолич, Мир.., 1958, 73); * У порівн. Коли б не це, я, напевне, попросив би в неї шматочок хліба, як жебрак (Сміл., Сашко, 1957, 143).
2. Дуже бідна людина. — Тебе хотять сватать багатирі, а не такі жебраки, як ми самі (Н.-Лев., III, 1956, 331); — Золото моє пропало… Лишився жебраком… хоч по світу йди з торбою… (Шиян, Гроза.., 1956, 100).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 517.