ЖЕБРА́ЧИТИ, чу, чиш, недок.
1. неперех. Просити милостиню; жебрати, жебрувати; старцювати. —А потім продали нашу саклю. Довелося й жебрачити (Тулуб, Людолови, II, 1957, 348); Вона була подібна до тих дітлахів, що по селах і містах жебрачили попід вікнами (Хижняк, Тамара, 1959, 40).
2. перех. і неперех. Випрошувати щось у кого-небудь. [Дудар:] Замість поставити Чирву на коліна, вирвати в нього хліб, що десь гниє, ви жебрачите в нього (Мик., І, 1957, 69).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 517.