ЖЛУ́КТИТИ, кчу, ктиш і рідше ЖЛУКТА́ТИ, жлукчу́, жлу́кчеш, недок., перех., вульг. Пожадливо й багато пити. [Єгер:] Аби наша хіть, то будемо горілку пити, каву жлуктити хоч до рана, так як той подорожній (Л. Укр., IV, 1954, 227); Жлуктав [Семен] з горя горілку, мов корова воду, — пропивав навіть останню свою одежину (Козл., На переломі, 1947, 33); Микола той чай жлуктить, як віл (Рудь, Гомін.., 1959, 74).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 537.