Слово "журба" - пояснення

Словник: Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)



Тлумачний он-лайн словник української мови «UA-BOOKS.com.ua» об’єднує слова та словосполучення з різних словників.

Слова і словополучення з словника - Словник української мови в 11 томах (СУМ-11)


ЖУРБА́, и́, ж.

1. Невеселий настрій, важкі почуття; печаль, смуток. Журбане сонце, а сушить добре (Укр.. присл.., 1955, 35); *У порівн. Тече, мов журба, тиха річка Сула… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 131).

Журба́ бере́ (взяла́, обніма́є, обняла́) кого; Журба́ наляга́є (налягла́) на кого — важкі почуття, туга, печаль охоплюють кого-небудь. Не звикну я ніколи жити в цій оселі… журба мене бере (Н.-Лев., III, 1956, 349); На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше вповивав його смуток (Мирний, II, 1954, 65); Журба́ з’ї́ла (зсуши́ла) кого — великі переживання, туга, печаль негативно вплинули на фізичний та моральний стан кого-небудь. Ох, не пісні, не урокиЖурба мене з’їла! (Бор., Тв., 1957, 95); Стара то й на страву дивитися не може, нічого не їсть, не п’є, зовсім журба зсушила (Горд., II, 1959, 19); З (від) журби́ — через важкі почуття, сильні переживання. Ніде ж мені подітися. Я від журби згину! (Пісні та романси.., II, 1956, 43); Якась молода молодиця, свіжа й рум’яна, збожеволіла з журби та горя, бо перепечалилась (Н.-Лев., II, 1956, 243); Навести́ журбу́ на кого — засмутити кого-небудь, заставити когось сумувати, тужити. Ці слова навели на Марію журбу (Н.-Лев., II, 1956, 93); У журбі́ — охоплений важкими почуттями, переживаннями. — Під балкон, своєї донни Кожен вечір я приходжу, І в журбі тяжкій, в зітханнях Цілу нічку я проводжу (Л. Укр., І, 1951, 370).

2. Обставини, що викликають важкі почуття, сильні переживання, печаль, смуток. [Роман:] Не сам себе чоловік засмучує, а пригода: бажаєш супокою, а натрапиш на журбу (Кроп., II, 1958, 19); Кожна хата має свою журбу, своє горе (Коцюб., І, 1955, 436); Сів [Іван], заплакав ревно з горя, Та й в шинок подавсь од моря, Та й запив на всю губу, Та й забув свою журбу (Перв.. II, 1958,492).

Вилива́ти (ви́лити) свою́ журбу́ — ділитися з ким-небудь своїм горем, розповідати про ті важкі обставини, що викликають смуток, тугу, печаль. Порається [Уляна] коло печі, виймає хліб і тим часом сердито виливає свою журбу й злість сусідці (Коцюб., І, 1955, 437).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 548.