ЖУРИ́ТИСЯ, журю́ся, жу́ришся, недок.
1. без додатка. Засмучуватися з яких-небудь причин, зазнавати журби; печалитися, сумувати. Став мій Тарас чогось журитись; Сидить, головоньку схилив (Гл., Вибр., 1957, 78); Завжди весела, співуча, вона почала журитися, перестала неділями ходити в Березівку (Ле, Історія радості, 1947, 7); * Образно. Високі гнулись дерева… Додолу гнулися, журились! (Шевч., II, 1953, 339); З-за широкого лиману Журиться сопілка (Мал., І, 1956, 237); * У порівн. Мати совала сито по ночвах і хиталась постаттю, мов журилася (Головко, II, 1957, 87).
2. за ким, розм. по кому. Сумувати, тужити через відсутність або втрату кого-небудь. І як почули, що вона вмерла, .. усі за нею жалкували і збіглися дивитись на неї і по ній журитись (Кв.-Осн., II, 1956, 89); Журилася [Марія] за своїми батьками (Кучер, Чорноморці, 1956, 407).
3. про кого — що, за кого — що, розм. за ким-чим, заст. ким, чим, із спол. сл. Турбуватися, тривожитися про кого-, що-небудь. Видно було, що вона.. про щось журилась (Мирний, III, 1954, 152); Ви не журіться мною, я собі дам раду (Стеф., III, 1954, 159); Журиться вона, що буде з малими сиротами, котрих і тепер невистарчає вигодувати (Коцюб., І, 1955, 436); — Не журися за цим (що сушать пшеничний океан жниварки], Костю, — відповів Ромко. — Лихо було б, коли б його сонце висушило, а не ми (Донч., І, 1956, 80); А що мала вона? Мала те єдине задоволення, що не потребувала журитись своїм «завтра» (Вільде, Сестри.., 1958, 435).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 548.