ЖУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок. Те саме, що дзюрча́ти 1. У ніг його плив і журчав по грубих плитах маленький гірський потік (Фр., VIII, 1952, 240); Струмочок тік ледь-ледь, не журчав (Ів., Вел. очі, 1956, 39); // перен., рідко. Про тихі, монотонні, звуки людської мови. Чіпка більше слухав, — іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмінь тихо журчала… (Мирний, II, 1954, 49).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 550.