ЗАБАГА́ТО, присл. Більше, ніж треба, можна. Мучиться качка, як ухопить чого сухого забагато та й не здужає проглинути (Март., Тв., 1954, 214); // у знач. присудк. сл. Він не раз уже їм оповідав про вітер, але дітям ніколи не було забагато (Круш., Буденний хліб.., 1960, 173); — Будемо нести поперемінно, одній тут забагато! (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 176); [Руфін:] Так, так… спокійно може спати цезар, бо забагато було тих Брутів, щоб вірити в їх силу… (Л. Укр., II, 1951, 364); Мар’ян кидає їм болем і гнівом налиті слова: — Можна людину кривдити день, місяць, рік, але ж не вік, бо то вже забагато (Стельмах, Хліб.., 1959, 201).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 14.