ЗАБЛУДИ́ТИ, уджу́, у́диш, док.
1. Збитися з правильного напрямку, втратити просторову орієнтацію. Чи винна ж голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив? Сумує, воркує, білим світом нудить, Літає, шукає, дума — заблудив (Шевч., І, 1951, 4); Можна заблудити в лабіринті стежок, але партизани хутко привчаються і темної ночі знаходити стежку до своєї землянки (Шер., В партиз. загонах, 1947, 92); Заблудив [зв’язківець] і тепер ніяк не може розібрати, де права сторона, а де ліва (Трубл.; І, 1955, 43).
2. Випадково зайти куди-небудь, приблукати. Замість до свойого передпокою заблудив до кухні (Фр., IV, 1950, 38); Минулося багато вже годів, Як я поміж людьми блукаю; І от я знов додому заблудив (Вас., II, 1959, 486); * Образно. А воля в гостях упилась Та до Миколи поблудила… (Шевч., II, 1953, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 24.