ЗАВ’Я́НУТИ і рідко ЗАВ’Я́ТИ, в’я́ну, в’яне, док.
1. Зробитися, стати в’ялим; зів’янути, засохнути від нестачі вологи. Одно зацвіло, А друге зав’яло, навіки зав’яло… І листя пожовкле вітри рознесли (Шевч., І, 1963, 71); Зав’янь, рута зелененька, Понад берегами (Щог., Поезії, 1958, 65).
◊ Во́лос зав’я́в див. во́лос.
2. перен. Утратити свіжість, красу, силу, бадьорість; змарніти (про людину). Біле личко червоніє Не довго, дівчата! До полудня, та й зав’яне, Брови полиняють… (Шевч., І, 1963, 56); Старший син Василь.. зав’яв по чужих роботах, довго хворів, помер (Горд., II, 1959, 16).
3. перен. Утратити силу вияву; зникнути. [Олена:] Кажіть щиру правду, як богові святому: чи вже ж змарніла моя врода, зав’яла моя краса? (Кроп., І, 1958, 470); — Твоє чуття тобі за пекло стане, Його топтатимуть усі, ..любов зав’яне, Гірка отрута лишиться в душі (Фр., XIII, 1954, 272); Слава не зав’яне; Думки зав’яли.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 65.