ЗАВОЛА́ТИ, а́ю, а́єш, док. Почати волати; закричати. — Ой лишенько, — заволала Христя.. й сплеснула руками, — та воно ж умре отут серед двору! (Ю. Янов., II, 1954, 53); Клятий щупак як вистрибне з кошика. Побачив його пан та як заволає: — Злодію, грабіжнику! Де ти щупака взяв? (Тулуб, Людолови, І, 1957, 75); * Образно. Вночі заволав несамовито вічовий дзвін біля Софії (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 53); // уроч. Звернутися до кого-небудь з проханням, закликом і т. ін. Хаєцький з гиком пришпорив коня. Швидше б, швидше! Далека змучена Прага заволала до нього хором живих людських голосів: «На помоц!» (Гончар, III, 1959, 430); // по кому, розм. Те саме, що заголоси́ти. * Образно. То по кому заволала, Затрембітала трембіта? (Шер., Дорога.., 1957. 41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 58.