ЗАВІ́Я, і, ж.
1. Сильний вітер із снігом; хуга, завірюха. [Юнак:] А як-то буває тут зимою, коли на цьому безлюдному шпилі загуде завія та хуртовина (Зас., III, 1960, 271); Столітня ніч. Мете завія. Глибокий сніг. Зима, зима… (Криж., Срібне весілля, 1957, )1); * Образно. А я побачу дальній рік, Війну в крутій завії, Де ми відстояли свій вік, Своє життя й надії (Шпорта, Твої літа, 1950, 95).
2. чого. Завихрений вітром пил, сніг і т. ін. Сподівались, що вітром нажене дощу, а його так і не нагнало, тільки завіями сухої куряви переповнило степ (Гончар, [, 1959, 367).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 53.