ЗА́ГРА́ВА, и, ж. Відсвічування, відблиск (перев. на небі) яскравого світла, пожежі, вогнів і т. ін. [Сухарик:] Я пам’ятаю одну ніч.. Від заграви пожеж було світло, як удень (Коч., II, 1956, 345); Підіймаються в небо заграви по ночах од електрики з міст (Сос., І, 1957, 494); * Образно. — Веде всіх нас Ленін, шлях нам освічує велетенська заграва пролетарської революції на руїнах царизму (Козл., Ю. Крук, 1956, 456); * У порівн. [Прісцілла:] Уже й тепер я бачу щастя одсвіт, як заграву далеку… (Л. Укр., II, 1951, 509); // Сяяння небосхилу під час заходу і сходу сонця. Криваво заходило сонце за хмари, обливаючи їх загравою (Фр., V, 1951, 89); Край неба запалав червоною загравою. Сходило сонце (Ів., Тарас, шляхи, 1954, 191); Тим часом сідає сонце, небо на заході спалахує вечірньою загравою (Руд., Остання шабля, 1959, 466).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 90.