ЗАКАЛАТА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. Почати гучно і швидко стукати. Вранці закалатали в залізну рейку, здійняли галас вартові (Коз., Гарячі руки, 1960, 79); Опівдні хтось закалатав у ворота (Руд., Остання шабля, 1959, 29); Біля рейки під грушею зняв [Лука] з гілки било і закалатав (Головко, І, 1957, 339); // діал. Застукати, зацокати дзьобом. Над луками закружляли чорногузи, пронеслися над селом, заклекотали, закалатали своїми довгими дзьобами, наче віталися з людьми (Томч., Готель.., 1960, 56).
2. Гучно і швидко задзвонити. На дзвіниці безладно закалатав пожежний дзвін (Кол., Терен.., 1959, 63); На шкільному подвір’ї закалатав дзвоник, і гомін став затихати (Жур., Вечір. , 1958, 284).
3. Те саме, що закалата́тися. Серце Хариті закалатало в грудях з переляку (Коцюб., І, 1955, 18); — Хочеш вудку? Знаєш, яка це щаслива вудка? — В мене радісно закалатало серце (Збан., Мор. чайка, 1959, 18).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 137.