ЗАКО́ВИ, ів, мн. (одн. і збірн. зако́в, у, ч.), заст., поет. Кайдани, пута. Сниться мені морок, тюрми та закови (Граб., І, 1959, 253); А Олексі не вийти, Він лежить у вагоні в закові, Руки й ноги в кайданах, А на вікнах ще й грати дюймові (Забашта, Вибр., 1958, 248); * Образно. Упадуть важкі зими закови. Простягніть до сонця ви [дерева] гілки, щоб зустріти шумом малиновим молодих визвольників полки (Сос., Вибр., 1944, 152); // перен. Те, що зв’язує, сковує, гнітить людину. В заковах живу… і щастя кохання не для мене… і світ знання зачинений (У. Кравч., Вибр., 1958, 251).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 152.