ЗАКОЛО́ТНИК, а, ч.
1. Учасник заколоту (у 1 знач.); бунтівник. Понад сто п’ятдесят заколотників було розстріляно, і лише вожак їхній.. встиг випорснути — цього разу його не впіймали (Гончар, II, 1959, 252).
2. розм. Той, хто порушує спокій людей, сіє між ними ворожнечу, чвари; баламут, підбурювач.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 154.