ЗАЛЕПЕТА́ТИ, ечу́, е́чеш, док.
1. Почати лепетати, говорити невиразно, нескладно (перев. про дітей). Дівчинка, поклавши голівку на плече матері, міцно обхопила її шию своїми рученятами й залепетала: — Моя мама, моя мама (Коцюба, Нові береги, 1959, 138); — Дядько Марко! Дядько Марко! — через силу переводячи дух, таємниче залепетало хлоп’я (Баш, Надія, 1960, 215); // Почати швидко говорити, іноді підлесливо, запобігливо. Аничка на це борзенько залепетала: — Бігме, паноченьку, правду вам кажу (Март., Тв., 1954, 40); — Що це ви, свахо, так мало випили? — припрошувала хазяйка. — Ой, буде, буде! — залепетала Кайдашиха (Н.-Лев., II, 1956, 280); Дівчина стрімголов зіскочила з коня, залепетала: — Наливайківці? Та ж я до нього поспішаю!.. (Ле, Наливайко, 1957, 301).
2. перен. Зашелестіти, тихо зашуміти. Зашуміла навколо ліщина, залепетали осики, і якось легше стало на серці (Л. Укр., III, 1952, 737); А день був тихий та теплий: хоч би тобі лист на дереві залепетав, і птиця не щебече — тихо (Морд., І, 1958, 57).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 183.