ЗА́МЧИ́ЩЕ1 , а, ч. і с.
1. Збільш. до за́мок. [Бабуся:] Не думай… засни хоч трішечки: ти одна тепер голова на ціле замчище (Стар., Облога.., 1961, 21); А чи скоро, чи не скоро, Тілько так в обідню пору Наїздить на пречудовий Десь замчище він змійовий (Манж., Тв., 1955, 175); З кутків дивовижні сповзаються тіні, Дерева чи скелі, уламки колон, Оселі чи замчища старовинні, — І все це зринає, неначе крізь сон (Перв., II, 1958, 367).
2. Місце, де був замок; руїни замка. На самому шпилечку [гори] лежали великі руїни. То було замчище (Мирний, І, 1954, 248); На високій Замковій горі, де понад двісті років тому височів пишний палац гетьма на Богдана, а нині по замчищу, порослому полином та будяками, залишилися самі сумні руїни, — стояв німой урочисто величезний мальовничий натовп (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 158).
ЗАМЧИ́ЩЕ2, а, ч. і с. Збільш, до замо́к. Брат.. зробив сундук і покрив його чорним лаком, так що він став схожий на гроб, прикував до нього здоровенний замчище, приробив залізну ручку (Тют., Вир, 1964, 49).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 226.