ЗАПЕРЕ́ЧНИЙ, а, е.
1. Який заперечує що-небудь, містить у собі заперечення (у 2, 3 знач.). — Будемо любити мої уроки, Поповіч? — вимовляє по-румунському Дарчине прізвище учитель. Мігалаке запитав таким проникливим голосом, що відповідь не могла бути заперечною (Вільде, Повнол. діти, 1960, 45).
2. Який можна спростувати, заперечити (у 1 знач.).
3. спец. Побудований на запереченні. Заперечним судженням називається таке судження, в якому відображається відсутність будь-якого зв’язку між предметом і ознакою (Логіка, 1953, 50); Почавши вірш [«Моя Батьківщина»] із фігури заперечного паралелізму.., Рильський, використовуючи анафору, в дуже виразних метафорах і епітетах втілює значення своєї Батьківщини як оселі праці, науки, мистецтва (Криж., М. Рильський, 1960, 67).
4. грам. Який містить у собі або являє собою заперечення (у 5 знач.). Заперечні займенники ніхто, ніщо, нічий, ніякий, нікотрий становлять собою поєднання відповідного питального займенника з часткою ні (Курс сучасної укр. літ. мови, І, 1951, 382); Заперечне речення.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 250.