ЗАПОДІ́ЯНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до заподі́яти. — Я улажу [влаштую] вам життя, яке вирівняє всі заподіяні вам кривди й муки людьми й долею! (Коб., III, 1956, 228); Хліба подекуди вже починали обсипатися. Бійці сумовито дивилися на це заподіяне війною марнотратство (Кач., Вибр., 1947, 100); Він повинен її просити, щоб забула заподіяну ним болючу образу, тим болючішу, що незаслужену (Вільде, Сестри.., 1958, 549).
2. заподі́яно, безос. присудк. сл. За народними повір’ями — про наслання злих чар; наврочено. [Палажка:] Повірите, Іване Петровичу, немов йому Матвію] заподіяно: ось уже котрий день сам не свій ходить. А чого — сам не знає (Мам., Тв., 1962, 480).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 271.