ЗАПОЗИ́ЧЕННЯ, я, с.
1. Дія за знач. запози́чити. Заперечуючи плазування перед іноземщиною, Шевченко разом з тим наголошує на потребі творчого співробітництва культур, запозичення кращого досвіду передусім культур братніх слов’янських народів (Матеріали з іст. укр. журналістики, 1959, 162).
2. Те, що запозичене. Всякий народ може запозичати в іншого, але він конче накладає печать власного генія на ці запозичення (Бєлін., Вибр. статті, 1948, 20); У лексичному складі південно-східних діалектів [української мови] є запозичення з тюркських (татарської, турецької) та інших мов (Нариси з діалектології.., 1955, 164).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 271.