ЗАСМІЯ́ТИСЯ, ію́ся, іє́шся, док., з кого-чого, до кого-чого, на що і без додатка.
1. Почати сміятися; розсміятися. — Скажи мені, Олександра, де ти живеш? — спитав Іван. — ..Третя хата від Кіндрата, де рябі ворота, а новий пес! — засміялась вона, блиснувши на Івана чорними очима (Коцюб., І, 1955, 62); Він засміється: всі регочуть; Насупить брови: всі мовчать (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 126); Ланковий засміявся з цього жарту (Ю. Янов., II, 1954, 118); До неї засміялася русява голівка з мигдалевими очима (Панч, В дорозі, 1959, 103); Засміявсь на теє лицар: «Давню байку правиш, друже!» (Л. Укр., І, 1951, 368); * Образно. У нас же літо зараз: засміялась природа вся! (Тич., II, 1957, 42); * У порівн. Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина (Шевч., II, 1963, 215).
◊ Засмія́тися на ку́тні [зу́би] див. ку́тній.
2. Почати глузувати, кепкувати з кого-небудь. Нехай думка, як той ворон, Літає та кряче, А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком — люди не побачуть. То й не засміються… (Шевч., І, 1963, 50); Вона пильно чепурила хату і сама з себе засміялась, помітивши теє (Л. Укр., III, 1952, 587).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 319.