ЗАТЕ́, спол.
1. Уживається для протиставлення речень або членів речення; проте, однак. Дарма, що Вовк, а добре розсудив, Неначе хто навчив, Що іноді з’їси і не доволі, Зате живеш на волі (Гл., Вибр., 1957, 215); Федько вчився непогано, зате Митрикові доводилось допомагати (Донч., V, 1957, 367); Воронцов мовчав.. Зате Самієв, потираючи маленькі, жваві брунатні руки, говорив невтомно (Гончар, III, 1959, 21); // Уживається у складі складеного сполучника. Невелика хата у Пріськи Чугаїхи, але зате порядна, біла (Л. Укр., III, 1952, 469); [Іван:] Коли б це хоч невірненька музика, то я б танцював до самісенького світу. Як так кажуть: «Хоч погано, та зате довго!» (Кроп., І, 1958, 81).
2. рідко. Уживається для приєднання підрядних: наслідкових речень; тому. Латин од няньки наживався, Зате ж за няньку і вступався (Котл., І, 1952, 181); [Інгігерда:] Зазнали ми тоді гіркої втрати… Багато сліз сама я пролила… Зате тепер навчили шанувати Любов і мир родинного житла… (Коч., III, 1956, 90).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 344.