ЗАТУМА́НЕНИЙ, а, е.
1. Діепр. пас. мин. ч. до затума́ни́ти. В степу, перерізуючи поземкові протяги вітрів, неслися пари автомашин, неначе в затуманену сніговіями прірву (Ле, Право.., 1957, 248); Пальці хруснули од внутрішнього болю, а затуманені сльозами очі дивились кудись у простір (Коцюб., І, 1955, 333); Події тих далеких днів проходили перед його очима трохи затуманені довгими роками, але все-таки добре видимі і від того не менш болючі (Собко, Справа.., 1959, 146); Це була перша.. часина дійсного щастя не затуманеного ні жахом, ні досадою (Л. Янов., 1959, 353); // затума́нено, безос. присудк. сл. У Федора очі затуманено (Головко, І, 1957, 212).
2. у знач. прикм. Який затуманився, оповився туманом, димом, імлою і т. ін. В небі мерехтіли великі південні зорі, і їхнє зеленкувате світло немов скапувало на густі гірські ліси, проникало в затуманені долини (Кучер, Чорноморці, 1956, 427); // Який буває у людини, коли вона плаче (про очі, погляд). Блаженний глянув ненароком на молодшого лейтенанта і скам’янів: Черниш плакав. Плакав, не помічаючи власних сліз, втупившись суворим затуманеним поглядом у зелене порожнє містечко з білими екранами (Гончар, III 1959, 66).
3. у знач. прикм., перен. Нечіткий, невиразний. Гарячою хвилею налягли Маркові на серце затумані спогади далекої юності (Кир., Вибр., 1960, 370).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 364.