ЗА́ТІНОК, нку, ч.
1. Місце, захищене, прикрите, заступлене чим-небудь від променів сонця або від будь-якого іншого джерела світла. — Ще загорю, — обізвалась Ватя, закриваючись од сонця парасолькою, — ходім у млин або в затінок під верби (Н.-Лев., IV, 1956, 98); Батько з сином виходять із затінку на сонце (Донч., V, 1957, 19); В затінках кріпив мороз, а проти сонця топився воском сніг (Збан., Сеспель, 1961, 328); // Погано освітлене місце. Із затінку над столом посхилялися сумні образи в сухих гвоздиках, у любистку та м’яті (Вас., І, 1959, 197).
2. Темний відбиток на чому-небудь якогось предмета, освітленого з протилежного боку; тінь. Дивиться кожний на свій затінок на стіні (Сл. Гр.); Вони стояли обоє під вербою в сирому затінку, що давала та верба і хата за нею: далі кругом лежало срібло од місяця (Григ., Вибр., 1959, 342); Дерева вже зеленіли, кидаючи на широкі тротуари густий затінок (Кучер, Дорога.., 1958, 103); Посидівши з півгодини у затінку тернини, вона повернула до міста (Вільде, Сестри.., 1958, 157).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 352.