ЗАХОРУВА́ТИ, у́ю, у́єш і ЗАХОРІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., без додатка і на що, діал. Захворіти. Отже як став старий [дід Улас], немічний, та ще й захорував до того,— так його й одпустили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба… (Мирний, І, 1949, 148); Жінка його захорувала на сухоти (Л. Янов., І, 1959, 377); Покинули хату свою, ішли, довго-довго йшли. По дорозі захорів у неї брат маленький (Головко, І, 1957, 91); // за ким, перен. Болісно пережити відсутність кого-небудь. Вона не раз перед багатими сусідками, немов ненароком, споминала, як то панна аж захорувала за її Даркою (Л. Укр., III, 1952, 636).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 393.