ЗАХРИ́ПЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до захри́пнути. Ганна підхопила малу Галю, захриплу від плачу (Ю. Янов., Мир, 1956, 63); // у знач. прикм. Той крик захриплого горла покрив загальний регіт та гвалт (Коцюб., II, 1955, 153); Доктор Темір, спітнілий, захриплий, дивився на Таню страшними очима, чекаючи заперечень (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 354).
2. у знач. прикм. Сиплий, не чистого тону (звичайно про голос і т. ін.). — Ну, що сталося? — не то шептав, не то захриплим голосом запитав Мендель робітника, коли порівнявся з ним (Фр., І, 1955, 108); Козак заговорив трохи захриплим голосом: — Прошу панів вельможних не чинити суду над сотником (Ле, Наливайко, 1957, 267); // Який переривається або супроводжується хрипінням. Минулої ночі він прокинувся од свого захриплого крику: «Ганнусю! Ганнусю! Ганнусю!». Приснилася покійниця дружина (Вол., Місячне срібло, 1961, 5).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 393.