ЗАЦВІРІ́НЬКАТИ, аю, аєш і ЗАЦВІРІНЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док. Почати цвірінькати, цвірінчати; защебетати (про птахів). На високому дубі зацвірінькала якась пташка (Н.-Лев., III, 1956, 160); В лузі, на крислатих вербах заметушилося вороння, в садах зацвірінчали горобці… (Грим., Незакінч. роман, 1962, 282); // перен., розм. Почати швидко і дзвінко говорити (звичайно про дітей). Він рвонувся назустріч бабусі, але її вже вхопили в обійми відразу з півдюжини тонконогих дівчаток, зацвірінькали, замахали руками (Загреб., Спека, 1961, 253); Зацвірінчав невеличкий хлопчик: — Дядько, пішли за повітку, ось я зараз їх гукну! (Вас., II, 1959, 126).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 395.