ЗА́ЯЧИЙ, а, е.
1. Прикм. до за́єць. І по заячому сліду інколи знаходять ведмедя (Укр.. присл.., 1955, 269); На снігу виднілися заячі петлі (Донч., V, 1957, 475); // Власт. зайцю. Іде бідолаха [Заєць] до медвежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! (Фр., IV, 1950, 72); // Зробл. із хутра зайця. На його голові низько сиділа заяча вухата шапка (Кучер, Чорноморці, 1956, 306).
∆ За́яча губа́ — природжена вада людини, що виявляється у роздвоєнні верхньої губи; За́яча капу́ста (Sedum Telephium L.) — багаторічна трав’яниста рослина з родини товстянкових з м’ясистим листям і великими м’ясистими бульбами на кореневищі; За́яча конюши́на див. конюши́на; За́яча крі́вця (Hypericum perforatum L.) — багаторічна трав’яниста рослина родини тирличевих, що використовується в медицині при лікуванні ряду внутрішніх хвороб і для загоювання ран. На узліссі .. стелилася рясно-пухнаста заяча крівця (Мур., Бук. повість, 1959, 283); За́ячий холодо́к (Asparagus officinalis L.) — багаторічна трав’яниста рослина родини лілійних. Катя зірвала при дорозі кілька крислатих кущиків заячого холодку (Коз., Вибр., 1947, 81).
◊ Із за́ячий хвіст; На за́ячий скік — дуже мало. — Ну, я молодої [жінки] вже й не виню — пожила вона там зо мною із заячий хвіст! (Збан., Єдина, 1959, 147); Жили, мабуть, найубожче… Бо батько землі тої мали на заячий скік (М. Ол., Чуєш.., 1959, 6).
2. перен. Боязкий, полохливий. [Д. Жуан:] Ну, що ж, іди і сповісти його. [Сганарель:] Чого ж мені іти? Простіше ж вам. [Д. Жуан:] То дбав про етику, а тепера простоти захотів? Ей, Сганарелю, набрався ти тут заячого духу! (Л. Укр., III, 1952, 40).
За́яча душа́ — про несміливу, боягузливу людину. Нічого, крім презирства, в неї [Ольги] до цих паненят нема, всі вони заячі душі (Кач., II, 1958, 33).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 423.