ЗБА́БИТИСЯ, блюся, бишся; мн. зба́бляться; док., зневажл. Стати м’якосердим, надмірно чутливим. Побачив рідні поля, почув м’яке українське слово і розкис, збабився дід: руки дрижать, очі плачуть, уста лихоманно шепочуть щось своє, дідівське, заповітне (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 15); А коли б і зважили [козаки] на його горе,— старшина скористалася б з цієї нагоди, сказала б, що він [гетьман] збабився, що ладен він лити козацьку кров заради власного щастя (Тулуб, Людолови, I, 1957, 406).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 423.