ЗБЕНТЕ́ЖЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до збенте́жити. [Чоловік (злісно):] Я так сказав, то так і розумій. [Прочанин (трохи збентежений його тоном, підводиться. Здержано):] Я розумію. Ти, відай, убогий, то й дорого тобі дались ті гроші, що ти за землю заплатив (Л. Укр., III, 1952, 126); Повернулась [Тася] додому голодна, втомлена, збентежена всім баченим, своїми й чужими думками (Дмит., Розлука, 1957, 35); Грицько Митрофанович, блідий і збентежений, стояв на порозі (Ільч., Серце жде, 1939, 418).
2. у знач. прикм. Який виражає збентеження, хвилювання або ніяковість. Збентеженим, здивованим поглядом водив софта навколо себе (Коцюб., І, 1955, 295); Жовте світло ліхтаря впало на збентежене обличчя бабусі Секлети (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 52).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 428.