ЗБРЕСТИ́, збреду́, збреде́ш; мин. ч. збрів, збрела́, ло́; док.
1. перех. Перейти бродом. Велять мені річку брести, широкую та глибокую. Не сплисти, а ні збрести, ні очима перекинути (Чуб., V, 1874, 456).
2. неперех., перен. Раптово з’явитися, постати. А батька також не чути. Розпитувати в Данила, набридати людині? Коли б же батько… А то — бандит… І коли збрело це слово — злякалася (Ле, Ю. Кудря, 1956, 289).
◊ Збрести́ в го́лову (на ду́мку і т. ін.) — несподівано з’явитися (про раптову або нелогічну думку). «І збреде ж таке на думку, тьфу!» — сплюнула вона і повернула гадки на щоденні клопоти (Мирний, III, 1954, 100); // безос. — Слухай, друже! Чого це тобі збрело в голову купити цигарок? (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 171).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 451.