ЗБРЕХА́ТИ, збрешу́, збре́шеш, док., розм. Док. до бреха́ти 1. — Він зроду ні пилинки не вкрав і на волосинку не збрехав (Кв.-Осн., II, 1956, 288); Кому вдалося раз збрехати, Тому вже віри більш не ймуть (Бор., Тв., 1957, 171); — Як він спитав на політзанятті, хто скурив газету, я хотів збрехати, що не бачив, але не міг (Гончар, III, 1959, 34); // Розповісти що-небудь цікаве, веселе. [Гарасим:] Люблю я, брат, кобзарів: хоч збреше що, заспіває (Мирний, V, 1955, 86); [Платон Гаврилович:] Іди ось покуштуєш, чи гарно варення уварилось. Може, що збрешеш веселеньке (Вас., III, 1960, 138).
Я́к би (щоб, коли́ б) не збреха́ти — уживається для вираження непевності в чому-небудь; відповідає знач. вставн. сл. здається. Ішли, і як би не збрехати, Трохи не з пару добрих гін (Котл., І, 1952, 147); Пережив [Йонеску] трьох жінок.. А останню він, щоб не збрехати, взяв, як йому доходило дев’ятого десятка (Смолич, І, 1958, 46).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 451.