ЗВИ́СО́КА, присл.
1. З височини, згори. Пролітав буйний вітер в пустині.. Закрутились пісковаті вихри, Простяглись геть під небо високе, Наче велети люті, страшнії, І розсипались, впавши звисока (Л. Укр., І, 1951, 128); Блискавки різали сутінь, гроза вирувала, звисока спускаючи на землю довгі смуги дощу (М. Ол., Леся, 1960, 67); // З високого або вищого місця. І вона з ганку впала звисока,— аж в очах їй зірки (Головко, II, 1957, 177).
2. З почуттям власної переваги, зарозуміло, гордовито, пихато. Він [В. І. Ленін] нещадно бичував тих, хто звисока ставився до мас, хто хотів тільки учити їх, забуваючи про необхідність учитися у них (Біогр. Леніна, 1955, 249); Районні музиканти звисока позирають на своїх ковалівських колег, але тим байдуже (Кучер, Трудна любов, 1960, 157); // Зневажливо, з презирством. Шевченко з убивчим сарказмом висміював тих, хто звисока називав його «мужицьким поетом» (Рильський, III, 1956, 396); Іван Васильович дивився на німця звисока, як на кузьку (Збан., Єдина, 1959, 335).
3. Піднесено, пишномовно. Проценко був як стіна білий і божевільно розводив по боках очима. Він то починав звисока розмову, то, зразу рвучи її, переводив на жарти (Мирний, III, 1954, 290).
4. рідко. Високо. Наступили ті осінні тихі та смутні дні, коли.. спадає з дерева останнє пожовкле листя і звисока над деревами та хатами блукає в блакитному сяєві, як намітка біле, бабине літо (Вас.. І, 1959, 155).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 474.