ЗВИТЯ́ЖЕЦЬ, жця, ч., уроч.
1. Той, хто переміг у бою, у війні.— Це козаки з походу вертаються,— пояснив Сава Петрович. — А їх ото зустрічають, як і подобає— звитяжців (Головко, II, 1957, 273); Тепер він мав іти, як нічний злодій… Безоружний, мав стати звитяжцем озброєних до зубів, несхитних у своїй запеклості ворогів (Загреб., Європа 45, 1959, 33); // Герой, витязь, лицар.— Ну, а молодець же ти, козаче! Такого турка вложив, цілий загін віддав нам… Молодець, звитяжець (Ле, Хмельницький, І, 1957, 200); // Боєць, воїн. Це звідси [із Запорізької Січі] вилітали хоробрі звитяжці, які захищали народ свій від напасників-чужинців (Цюпа, Україна.., 1960, 20).
2. Той, хто, перемагаючи труднощі, наполегливо працюючи, демонструючи своє мистецтво і т. ін., досягає успіхів у чому-небудь. Усі троє..— славні звитяжці семирічки, усі троє — делегати XXII з’їзду КПРС (Рад. Укр., 17.Х 1961,3); Йдуть юнаки, стрункі, неначе клени, звитяжці у невтомному труді (Сос., Так ніхто.., 1960, 39).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 474.