ЗГОВОРИ́ТИ, ворю́, во́риш, док.
1. неперех., перев. із запереченням не, розм. Прийти до взаємного розуміння в розмові, бесіді; зговоритися. [Іван:] Ну, нехай буде по-вашому! З вами не зговориш! (Крон., І, 1958, 97); [Лев:] Коли ж сестра таку натуру має, що з нею й не зговориш (Л. Укр., III, 1952, 239).
2. перех., діал. Сказати. Хата як покришка: що зговориш, то в хаті повинно пропасти (Номис, 1864, № 5938); — Ану іще що зговори мені, вражий сину! то я тебе почастую! — гримнув на його [батько] (Вовчок, І, 1955, 42).
3. неперех., діал. Заговорити. Вона сама бачила, що Зінько з ким схоче може зговорити: чи з писарем, то й з писарем, чи з попом, то й з попом… і з паном… і з кожним… А розумно говорить, так аж страх!.. (Гр., II, 1963, 373).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 516.