ЗГУ́БЛЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до згуби́ти. Під ним [хрестом] тліє вісім безневинних душ, згублених в одну ніч «страшним чоловіком» (Мирний, І, 1949, 415); Може, за марно згубленою молодістю на ланах панських просльозився дід (Цюпа, Назустріч.., 1958, 355); // у знач. прикм. Він прогув якимось ніби не своїм, згубленим голосом (Гончар, Тронка, 1963, 35).
2. у знач. прикм. Який згубився, зник з поля зору; непомітний, невидимий на фоні чого-небудь. [Тірца:] Знов поллється молоком і медом земля обітована, ся земля, де ми тепер блукаєм, мов вигнанці, мов стадо згублене на бездоріжжі (Л. Укр., II, 1951, 160); Стояв [Іван] безпорадний, згублений у липкому тумані (Коцюб., II, 1955, 327).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 525.