ЗДИ́БЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗДИ́БИТИ, блю, биш; мн. зди́блять; док., перех. Піднімати на диби (коня). Візник натяг ремінні віжки І здибив коні молоді (Воронько, Народж. легенди, 1954, 5); * Образно. Здиблюючи землю, бушував, рокотав ураганний вогонь (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 532).
Зди́блювати (зди́бити) бро́ви (ву́са і т. ін.) — піднімати вгору брови (вуса і т. ін.) на знак здивування, гніву тощо. — Що-о? — здивовано здибив Журяк брови, здригнувся (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 71); Директор лісозаводу Мармура, здибивши сиві вуса, доказував, що немовби без Івана Глущука в депо захолоне паровоз (Чорн., Визвол. земля, 1959, 191).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 535.