ЗДМУ́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗДМУХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех. Струменем повітря, подувом зносити, змітати, скидати що-небудь звідкись, з чого-небудь. Довго розглядала Хима той п’ятизлотник, обертаючи його на всі боки, здмухуючи з нього порох (Коцюб., І, 1955, 88); Вона розгладжує списки руками, здмухує якусь крихтину (Хижняк, Тамара, 1959, 74); Вітер здмухнув з черешні краплину роси (Стельмах, На.. землі, 1949, 208); // Переміщати щось куди-небудь струменем повітря. Тобі здається, Що лиш крикни тут, то вже сам голос І тебе й шкап’я здмухне у прірву (Фр., XIII, 1954, 331).
◊ Нена́че (на́че, як, мов і т. ін.) ві́тром здмухну́ло (здмухне́) — те саме, що Як (ні́би, на́че, нена́че, мов, немо́в, мо́вби) ві́тром зду́ло (див. здува́ти). [Павло:] — Як вас звуть,— питаю.— Як вчора звали, так і сьогодні! — І неначе вітром її здмухнуло (Кроп., II, 1958, 353); І отак тиждень-другий побенкетують [пани], нажируються вволю та й як вітром здмухне їх (Головко, II, 1957, 236).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 542.