ЗДІВУВА́ТИ, у́ю, у́єш, перех. і без додатка. Док. до дівува́ти. Здівувала весну, Як не снилося (Шпак, Вибр., 1952, 21); З дочками хліборобові легше. Христя хоч і на порі, але Кирило не дуже гризеться нею. Чесно здівує, навчиться при матері шити-прясти, приробить щось до скрині (Іщук, Вербівчани, 1961, 6).
Вік здівува́ти — не вийшовши заміж, прожити весь вік у дівках. Місяцю-молодче, в мене краса дівоча, а в тебе — парубоча. Не дай свій вік здівувати та милування не зазнати, приверни його, Юрка, до мене… (Стельмах, Хліб.., 1959, 556).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 538.