ЗЛО́БА, зло́би, ж.
1. Почуття недоброзичливості, ворожнечі до кого-небудь. Іван, поки й живе на світі, в серці носитиме злобу на визискувача Юзефа Крапивницького (Чорн., Визвол. земля, 1959, 28); З захопленням дивиться на Радянський Союз увесь прогресивний світ, із страхом, злобою.. поглядає на нас світ старий, вмираючий (Рад. Укр., 5.IX 1960, 1).
2. Почуття роздратування, гніву, досади; розлюченість. Пішов [Іван] вздовж річки, повний пекучого гніву і злоби до її вічного шуму, до киплячої люті (Коцюб., II, 1955, 332); Санька підбігала до Кузя, тягла його за рукав і аж клекотіла від злоби (Тют., Вир, 1964, 158).
◊ Зло́ба дня — те, що привертає увагу, цікавить усіх у даний момент. В кожну боротьбу за кожну злобу дня треба вкладати нерозривний зв’язок з корінними цілями (Ленін, 19, 1950, 25); На зло́бу дня — на злободенну тему. У своїх оповіданнях він [С. Журахович] відгукується на злобу дня, по-журналістському чутливо прислухається до пульсу життя країни (Вітч., 1, 1961, 190).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 597.