ЗЛЮБИ́ТИ, злюблю́, злю́биш; лік. злю́блять; док., перех., частіше із заперечною част. не.
1. Відчути прихильність, повагу і т. ін. до кого-небудь. [Кассандра:] Поліксено!.. Ти знаєш, тебе я над усіх сестер злюбила (Л. Укр., II, 1951, 257); Не злюбила вона [пані] нас; не так мене, як Одарку. Було так і їсть, як іржа залізо (Вовчок, І, 1955, 45); Микола не злюбив Юрія з першого погляду (Гжицький, Вел. надії, 1963, 71).
2. розм. Відчути сердечний потяг до особи іншої статі; покохати. * Образно. Коли ж така твоя воля, Щоб ти мене не любила,— Лучче ж мені така доля, Щоб злюбила мя [мене] могила (Пісні та романси.., II, 1956, 48).
3. Дуже звикнути, приохотитися до чого-небудь. — Чи ви, може, вже перестали курити? — питала ніби поважно пані…— Ой, де перестала! — відповіла вона майже з переляком,— ще більше злюбила! (Коб., І, 1956, 475); // Віддати чому-небудь перевагу, визнати кращим, уподобати щось. Там часом «Вершника» читав «без голови» Денис Ісакович, хоча у разі жоднім Він пальми першості Майн-Ріду б не одвів, Злюбивши над усе «Грабіжники морів» (Рильський, Поеми, 1957, 229); Що ж ти наробила, моя юна сило, Три дуби схилила — Три квітки злюбила (Ус., Листя.., 1956, 41); — Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вічі заколола,— все гнівніше і гнівніше почав Колісник (Мирний, III, 1954, 309).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 607.