ЗМІРКО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., рідко, ЗМІРКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., перех. і без додатка.
1. Додумуватися, догадуватися, розмірковуючи над чимось. В першу хвилину Оля ладна втекти, але миттю змірковує, що такий вчинок був би нерозсудливим і некорисним для неї (Вільде, Сестри.., 1958, 531); Русевич зміркував, що криком нічого Каргатові не доведеш (Шовк., Інженери, 1956, 185); // Думати, міркувати над чим-небудь, обдумувати щось. Молодець ходив по бережку. Він не швидко йшов — змірковував (Перв., Слов. балади, 1946, 42); [Бекер:] Ми вже добре зміркували справу: раз, два, три, та вже й в будинку (Л. Укр., IV, 1954, 254); Комісар спитав тихо: — Добре зміркував, не злякався? (Ю. Янов., І, 1954, 55).
2. тільки док., діал. Зрозуміти. — І чого ж він так ненавидить мене? — Хто його зміркує? (Фр., VII, 1954, 72); — Звідки вітер? — допитувався Остап. Але й це нелегко було зміркувати. В плавнях було тихо, як у лісі (Коцюб., І, 1955, 359).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 624.