ЗНАВІСНІ́ЛИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до знавісні́ти. Знавіснілі після викриття свого хліба куркулі — з помсти підпалили темної вітряної ночі колишню самойловицьку економію (Крот., Сини.., 1948, 188).
2. у знач. прикм. Який знавіснів, утратив розум, почуття міри в чому-небудь; озвірілий. Іван схопив його.. з такою ж силою, з якою колись на мосту зупинив знавіснілого коня (Юхвід, Оля, 1959, 154); // Розбурханий, шалений (про стихійні сили і т. ін.). Він виріс посеред гірського бескеття, його, мабуть, гойдало малим не в колисці, а на отаких знавіснілих потоках (Загреб., Шепіт, 1966, 347).
3. у знач. прикм. Який дуже набрид, остогиднув. Чи стерпить він, бездомний мандрівник, Тупих сатрапів самохіття, І самовладців знавіснілий крик (Бажан, Роки, 1957, 269); Знову похмурі кам’яниці колоністів на обрії, знову знавісніле дзижчання «дум-дум» над головою, колона зупинялась, розгорявся бій (Гончар, II, 1959, 125).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 636.