ЗНАХАБНІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до знахабні́ти.
2. у знач. прикм. Те саме, що наха́бний. А по селах партизани Сміливо гукали І фашистам знахабнілим Жити не давали (Забашта, Вибр., 1958, 247); Стали Вдвох міркувать вони, як женихів знахабнілих позбутись (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 234); * Образно. Земля навколо ревла й горіла від пекельної стрілянини, бомб та виття знахабнілих ворожих літаків (Ле, Клен. лист, 1960, 44).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 645.