ЗНЕВІ́Р’Я, я, с. Те саме, що зневі́ра. Старий почав жалітись на недуги і старість, а потому звів свою мову на розпусту і зневір’я сучасної молоді (Коцюб., II, 1955, 155); Коли вже людині западе в душу зневір’я, то нелегко її знову обернути у віру (Мур., Бук. повість, 1959, 62); Не додавай [співець] знесиленим журби, Не добивай зневір’ям підупалих, А розбуди на діло боротьби, Знайди розвагу в світлих ідеалах! (Граб., І, 1959, 387); І все ж ми бачимо, що ні найменшого зневір’я, ні найменшого занепаду сил серед пітерських робітників нема. Навпаки. Вони загартовані (Ленін, 30, 1951, 29).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 653.