ЗНЕВІРЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся і рідко ЗНЕВІ́РЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., ЗНЕВІ́РИТИСЯ, рюся, ришся, док.
1. Втрачати віру у кого-, що-небудь, розчаровуватися в комусь, чомусь. [Немилов:] Немає гіршого горя, ніж зневірятись у тих, кому ще вчора вірив (Коч., II, 1956, 209); Та хоч і як ти мучився в неволі, Хоч і якого лиха зазнавав, — Ти не коривсь і не клонивсь недолі, Не зневірявсь у боротьбі ніколи, Ні разу зброї з рук не випускав! (Вирган, В розп. літа, 1959, 23); Фашисти цілили в найсокровенніше — гідність, принижували, топтали її. Але й у найтяжчих випробуваннях радянська жінка не схиляла голови, не зневірювалась (Літ. Укр., 8.V 1964, 3); Бідний митець! Він зневірився в людях! У глушині, самотний, 3 гордим, холодним презирством у грудях Жив він забутий, смутний (Л. Укр., І, 1951, 342); [Наталя:] Не вірю я, не хочу вірити, щоб він мертвий був! [Василина:] Колись і я так думала, а тепер уже годі,— зневірилася! (Гр., II, 1963, 536).
2. тільки док., кому, рідко. Не користуватися довір’ям у кого-небудь. — Ви, мамо,— кажу,— своїми вигадками й батька засмучуєте; мене й його заплямували, і рідна дитина вам уже зневірилась (Барв., Опов.., 1902, 239); — Зневірився він мені, дочко. Коли б ти знала, як він мені зневірився! (Мирний, І, 1954, 221).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 653.