ЗНЕ́ХОТЯ, присл.
1. Без бажання, неохоче. Вона лиш згадувала, як в останні часи всі тікали від неї, знехотя одповідали на привітання або й зовсім не одповідали (Коцюб., І, 1955, 272); Прокіп відломив шмат житнього хліба, взяв цибулину, сів на дишло біля воза і почав знехотя їсти (Цюпа, На крилах.., 1961, 25); Працював Роман Петрович знехотя, без інтересу (Коз., Сальвія, 1959, 83).
2. рідко. Мимоволі, невільно. Знехотя опираєшся навкруги, ..чи не виглядають з-за кущів чиїсь очі (Н.-Лев., І, 1956, 53); Хтось торкнувся її плеча, вона знехотя обернулась і побачила Юлю Жукову (Донч., V, 1957, 426).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 659.