ЗНО́ШУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗНОСИ́ТИ, зношу́, зно́сиш, док., перех.
1. Довго носячи, робити старим або непридатним для користування (одяг, взуття і т. ін.). Як опікунка забрала вона також усю спадщину Калиновичів, зносила сукні їх матері (Фр., VI, 1951, 167); — Принесеш цяцьку,— він рухнув вказівним пальцем, ніби натискав на курок,— а я тобі чоботи, за десять років не зносиш (Стельмах, II, 1962, 156).
2. перен. Виснажувати, витрачати (перев. фізичну силу). А малась воля, малась сила, Та силу позички зносили (Шевч., II, 1963, 66); // Втрачати свіжість, яскравість (обличчя, кольору шкіри і т. ін.). Зносить Гафійка красу і літа по наймах, зчорніє, зів’яне на чужій праці, як її мати (Коцюб., II, 1955, 42).
◊ Не зноси́ти голови́ кому — поплатитися життям, загинути або жорстоко постраждати. — Підв’яжи язика, жінко, бо не зносити тобі голови,— кинув Панас, підводячись з лави (Тулуб, Людолови, І, 1957, 417).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 672.