ЗНІЯКОВІ́ТИ, зні́якові́ю, зні́якові́єш, док. Відчути ніяковість, збентеження, сором; збентежитися, засоромитися. Настя зовсім зніяковіла і, ховаючи очі, смикала косу (Тулуб, Людолови, І, 1957, 57); Читач при живій зустрічі може зніяковіти, в листі ж він завжди сміливий, завжди щирий до краю (Смолич, Розм. з чит., 1953, 101); Саме тієї хвилини ввійшов Ковальчук, і я помітив, що Андрієвський раптом осікся, зніяковів (Жур., Опов., 1956, 132); // Виявити, виразити ніяковість, збентеження, засоромленість. — Ви ще спите? — зніяковів був голос. — Пробачте, я не знав. Другий гудок уже прогув, я й подумав… (Шовк., Інженери, 1956, 8); В молодиці спочатку зніяковіло, а потім позлішало обличчя (Стельмах, II, 1962, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 669.