ЗРА́ДНИЦЯ, і, ж. Жін. до зра́дник. «Ні, ні,— думалось їй,— не буде того.. Я не стану зрадницею свого краю!» (Фр., VI, 1951, 67); [Середа:] Бувають друзі, які на словах хороші, а на ділі готові підкласти своєму другу свиню. [Іван:] Тоді це не друг, а зрадник. [Середа:] Або зрадниця (Мик., І, 1957, 462); * Образно. Надіє, зраднице! Окрасо днів моїх, Ти чуєш в поклику моїм палке благання?! Не одури мене востаннє, Не дай мене другим на сміх! (Олесь, Вибр., 1958, 123).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 698.